язикатий

ЯЗИКА́ТИЙ , а, е, розм. 1. Який любить багато говорити, сперечатися, сваритися; який влучно, дотепно висловлюється. — Відкіль це взявся неборак? Чому ж йому ніхто не cкаже? Та це вже, справді, сором, глум!.. — Цить, язикатий! — дядько каже, — Бо то ж мій кум… (Гл., Вибр., 1951, 55); — Була в нього дочка — не дівчина, а справжнє чортеня. Швидка, як куля, язиката, вперта, вередлива — мені б, старому ослові, вже тоді було б збагнути… (Збан., Єдина, 1959, 139); — А бодай вам, які язикаті,— засміялася Ольга Павлівна. — Вас, бачу, не переговориш… (Кучер, Трудна любов, 1960, 352); Дорош і Оксен увійшли, стривожені і збуджені: дорогою язикатий виконавець розказав їм, що «голову ранено, і хтозна, чи до ранку доживе» (Тют., Вир, 1964, 188). 2. Який має форму язика (у 1 знач.) (про вогонь, полум’я, хвилі і т. ін.). Язикате полум’я весело облизувало синій таз, в якому клекотіло варення (Гончар, Земля.., 1947, 11); Перед світанком на південно-східному схилі Довгої балки.. визолотилися язикаті вогнища (Вол., Місячне срібло, 1961, 319). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 630.

Поділитись у соціальних мережах
Академічний тлумачний словник онлайн