тхнути

ТХНУ́ТИ , ну́, не́ш, недок. і док . 1. Дихати, дихнути; повівати, повіяти. Здавалось їй, що тільки вона тхне на свого чоловіка, то.. змиє.. смуток із його серця (Барв., Опов.., 1902, 158); — От і вокзал! Там вона [Маруся] , певно, мене жде! — подумав Ломицький, і на його притомлені нерви неначе тхнув свіжий, холодненький вітерець (Н.-Лев., VI, 1966, 74); // чим, безос. Йон зупинивсь. На нього тхнуло теплом з піддашшя (Коцюб., І, 1955, 241); — Де ти, браток, служив? — Я не служив… Я зроду так, — відповів сліпий, і на Павла тхнуло міцним самогонним перегаром (Кучер, Прощай.., 1957, 59). 2. тільки 3 ос., недок., перев. чим, розм. Мати якийсь запах, сильно, різко пахнути чим-небудь, здебільшого неприємно. — А куди ви поїдете? — Та, мабуть, трохи покатаємось, — відповів червоноармієць, що тхнув ліками (Панч, Гарні хлопці, 1959, 85); Тхне бузок чудово, Туга ллється в слово (Рильський, Зим. записи, 1964, 86); * Образно. — Треба так організувати працю в колгоспі, — каже Дубковецький, — щоб наш хліб не тхнув потом… (Минко, Повна чаша, 1950, 59); // безос. Скрізь тхне вином, куди не повернись (Н.-Лев., III, 1956, 256); В хаті тхне фарбою та клеєм, аж дихати важко (Л. Укр., III, 1952, 491); Від одежі [Порфирія] тхнуло кислятиною й димом (Стельмах, Гуси-лебеді.., 1964, 160). 3. недок., чим, перен. Мати якусь дуже помітну властивість, ознаку і т. ін. — Ваші погляди, Степане Гавриловичу, дуже цікаві. Тільки — чи не тхнуть вони давниною? (Чаб., Тече вода.., 1961, 82); // безос. Від нього за цілу верству тхне козарлюгою, байдебурою степовим… (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 300); Може, мало порядку було на зборах осередку, які він проводив замолоду, але й казенщиною — аби ви знали — там і не тхнуло (Жур., Опов., 1956, 74). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 332.

Поділитись у соціальних мережах
Академічний тлумачний словник онлайн